Шоу за мотивами опери «Ісус Христос – суперзірка», коронавірус, реставрація більш ніж сторічної будівлі філармонійного центру, навчання в Донецьку та стажування у Великій Британії. Про це і ще багато про що ми поговорили із заслуженим діячем мистецтв України, генеральним директором та керівником художнім Чернігівського обласного філармонійного центру Сергієм Теребуном.

ТРИ ДУХОВІ ОРКЕСТРИ НА ВСЮ УКРАЇНУ: КИЇВ, ОДЕСА І… РІПКИ

– Пане Сергію, скільки років Ви вже керуєте філармонійним колективом?

– Генеральним директором обласного філармонійного центру працюю вже п’ятий рік. До цього був заступником директора, а ще раніше працював у тодішньому управлінні культури облдержадміністрації. Там я набрався адміністративного досвіду, який мені став у пригоді. Адже навколо творчі люди, кожен з яких має свій специфічний характер і всіх їх треба об’єднати між собою. У нашій справі без компромісів діла не буде, і якщо людину «затиснути», то вона ж творити не зможе. Звісно, можна організувати роботу як при Союзі, але це майже стовідсотково закінчиться погано для будь-якого керівника. Ми ж даємо майданчик для самореалізації кожного нашого артиста. Я ж розумію, як це для них важливо, адже сам пройшов цей шлях, від музичної школи до консерваторії.

– Батьки привчали до музики?

– Мама в мене була доволі творча людина – співала. Але це все було більше на побутовому рівні. Старший брат в мене, важко сказати, що професійний, але музикант. Був у складі гуртів, грав на ударних інструментах. Усі перші записи й тогочасні платівки були саме в нього. Завдяки йому я почав слухати Beatles, PinkFloyd, RollingStones. Із вітчизняних – «Кобзу», Івасюка, Поклада, Окуджаву, Галича, Петра Лещенка, Висоцького, які були представниками так званої «творчості на кухні» і не виходили на широкий загал…

Можна говорити про творчу спадковість у родині: і мої діти пішли мистецьким шляхом. Син Дмитро не тільки відомий музикант, керівник джаз-бенду, а й науковець, кандидат мистецтвознавства. Донька Олександра займається танцями.

Спочатку я закінчив Ріпкинську музичну школу, грав на трубі. Привів мене туди феноменальний педагог Михайло Власенко. На жаль, він уже пішов з життя, але всі духовики його знали та поважали. Пан Михайло ходив по нашому великому селу, витягував талановитих, на його погляд, пацанів з підворіть та давав до рук музичний інструмент. Врешті-решт, створений ним духовий оркестр став першим професійним серед районних центрів. Це сталося в часи перебудови, коли на всю Україну було лише два професійних духових оркестри – у Києві та Одесі. Третім до них приєднався Ріпкинський.

– Після музичної школи не було думки кинути все?

– Ні, після школи я одразу пішов у Чернігівське музичне училище, а згодом перевівся до Гомельського музучилища. Відучився там і вступив до Донецької консерваторії. Але на стаціонарі довго не затримався і перевівся на «заочку». Тоді я вже мав свою сім’ю, дітей, тому заочне відділення було оптимальним варіантом.

– Яким Ви пам’ятаєте Донецьк?

–Донецьк – унікальне місто, або, як ще кажуть, місто контрастів. Там центральні вулиці завжди були більш-менш солідними, а ось квартал вліво – квартал вправо – і вже бараки з териконами. Попри все культурне життя там було на високому рівні. Донецьк взагалі був центром джазу, як би дивно це зараз не звучало. Там пройшов перший джазовий фестиваль, у консерваторії відкрилось перше в країні естрадно-джазове відділення. Тобто Донецьк у культурному плані дуже часто був на більш передових ролях, ніж той же Київ.

– А ще й доволі кримінальним містом. Ви застали донецькі бандитські розбірки?

– Так, тодішній бандитський розгул я пам’ятаю. Усі ж музиканти десь підробляють: корпоративи, замовлення, жива музика в ресторанах. І ось бувало так, що ми перетинались з такими персонажами в різних закладах.

– Бували випадки, коли просили зіграти ту ж «Мурку» чи якийсь інший блатний репертуар?

– Музикант має бути готовий до будь-яких викликів...

– А досвід роботи не за спеціальністю був?

– Я встиг попрацювати і на донецькій шахті імені Засядька. Нас там оформлювали якимись слюсарями, а ми у свою чергу підсилювали їхній Будинок культури своїм музичним досвідом. Тоді ж кожна шахта мала всю належну інфраструктуру як маленьке містечко, та й зарплати там були такі, що нам і не снились.

– Адміністративні навички прийшли лише з досвідом чиновницької роботи чи цього десь навчали?

– Після того як 1989 року перевівся на заочну форму навчання, я став заввідділом культури в тодішньому Ріпкинському райвиконкомі. У 1993-му закінчив консерваторію і вступив до Інституту державного управління та самоврядування при Кабінеті Міністрів України. Мій набір був одним із перших, а сам навчальний заклад лише розпочинав своє становлення, проте вже тоді вважався передовим. Наприклад, на той час ми вчились за болонською системою, коли про неї в Україні ще ніхто в принципі не чув.

– Чи був блат для певних студентів-посадовців?

– Ні, керівництво одразу повідомляло, що під час навчання жодні посади не діють, а завдання потрібно виконувати всім. Хоч ти віцепрем’єр, народний депутат або з Адміністрації президента. Там це не мало жодного значення. Під час навчання в інституті ми всі побували на закордонному стажуванні. Хтось їздив до Німеччини, когось відправляли до США, а я був у Великобританії. Там я ознайомився із британською організацією системи культури – від міністерства культурної спадщини до недільної школи. Також вивчав роботу музеїв і театрів, і вже на основі цих відвідин та набутого досвіду написав магістерську роботу.

ФЕСТИВАЛІ, ГАСТРОЛІ ТА ІСУС ХРИСТОС

– Як Ви опинились у Чернігові?

– До Чернігова я переїхав 1994-го, після закінчення Інституту держуправління. Працювати пішов у культуру, а саме до обласного управління. Там поступово підіймався кар’єрними сходинками і в середині нульових опинився у рідному тепер для мене філармонійному центрі. З 2009 по 2015 рік працював заступником генерального директора з основної діяльності, а вже 2016-го мене призначили гендиректором.

– На п’ятий рік Вашої керівної роботи в неї втрутився коронавірус…

– Він, безумовно, змінив наше професійне життя, але в той же час завдяки коронавірусу ми виявили слабкі сторони в колективі та організації роботи. Зокрема, і в людському факторі та в тому, хто як ставиться до своєї роботи. Так, вони були помітні й раніше, але саме зараз на них треба було реагувати невідкладно. Ми оцінили ефективність, необхідність та місце в колективі людей, які в нас працюють. З кожним поговорили, попросили визначитись та знайти своє конкретне місце в нашому колективі, змінивши своє ставлення до роботи. Ніхто нікого не примушував, а просто провели відверту та професійну розмову з колегами. Деякі зараз думають над своїм майбутнім.

– За цей рік хтось покинув колектив?

– Майже ні. Так сталось, що в ці складні часи з філармонії пішло менше людей, ніж у звичайні роки. У нас досить великий плин кадрів щороку, адже наші фахівці затребувані в різних професійних колективах. Завжди є спокуса взяти участь у більш вигідному та комерційному проєкті. Але наш заклад є, так би мовити, верхівкою музичної піраміди цілого регіону. Для всіх, хто навчався або навчається в музичних школах, училищах, консерваторіях, ми є тим орієнтиром та маяком, де людина зможе в першу чергу себе реалізувати.

– Якісь проєкти коронавірус закрив назавжди?

– Жодного проєкту ми не закривали, а лише тимчасово призупинили. Наприклад, відомий фестиваль «Сіверські музичні вечори» ми у 2020 році відкрили та присвятили 250-річному ювілею Людвіга ван Бетховена. Але закрити його через коронавірус ми так і не змогли. 12 березня було урочисте відкриття, а вже 13-го числа ми оголосили, що фестиваль тимчасово призупинено. Було багато дзвінків, люди дуже засмутились, але нічого не поробиш – треба було дотримуватись протиепідемічних заходів. Після року перерви ми все ж таки відновимо ХХ фестиваль. Плануємо початок на 23 березня. Програма, звісно, буде змінена.

– А над чим почали працювати в нових умовах?

– Ми працюємо над унікальним для України проєктом під робочою назвою «2033». Робимо його за мотивами рок-опери Ендрю Ллойд Веббера та Тіма Райса «Ісус Христос – суперзірка». Більше того, оформлюємо офіційну ліцензію на це шоу в Лондоні. Британці ж у свою чергу офіційно беруть для поширення саме наш український переклад. Головний режисер – Олександр Лаптій, а хореографинею цього проєкту виступає Рамуне Ходоркайте з Литви. Вона вже два рази приїжджала до Чернігова та контролювала процес постановки безпосередньо на місці. Першу частину вже навіть відіграли на сцені, друга теж майже готова. На остаточний варіант постановки шоу Рамуне також має приїхати, якщо, звісно, не буде ніяких нових обмежень у зв’язку з пандемією.

– У цьому році можна очікувати на прем’єру?

– У нас уже практично все готово. Декорації є, сценографія також. Постановка і переклад українською в порядку. Залишилось провести рекламну кампанію, і я думаю, що цього року ми встигнемо відіграти прем’єру.

– Вашим колективам не вистачає гастрольного життя?

– Звісно, адже наш філармонійний центр добре працює в гастрольному форматі – як на в’їзд, так і на виїзд. Від нас найбільше гастролював симфонічний оркестр, бо в них укладений договір зі швейцарською агенцією. Швейцарці щороку на місяць-два організовували гастрольні тури, возили колектив різними країнами Європи та брали на себе всі операційні витрати: проїзд, харчування, проживання, добові. А ще в нас дуже гарні стосунки з чоловічим хором зі швейцарського Базелю. У рамках Літньої музичної академії співпрацювали з країнами Азії. Їхні студенти приїжджали стажуватись на базі нашого філармонійного центру.

ПІШОХІДНА СВЯТОМИКОЛАЇВСЬКА

– Як виникла ідея створення «Куліси» у дворі філармонії як ще одного концертного майданчика?

– Ми створили «Кулісу» задовго до карантину. Цю ідею запропонували учасники джаз-бенду Bissquit для своїх камерних та атмосферних виступів, а ми не були проти. Облаштували наш господарський дворик, провели туди світло та звук і одразу почали влаштовувати там концерти в теплу пору року. Спочатку це була виключно «JazzКуліса», яка завжди викликала неабиякий ажіотаж, адже всі знають, що є лише 100–120 квитків, і від того вони стають ще більш ексклюзивними. Але потім там почали виступити й інші гурти та колективи з різних міст України.

–Жителі вулиці Святомиколаївської, на яку і виходить «Куліса», ніколи не жалілись на ваші вуличні концерти?

– Було і таке. Поліцію навіть викликали. Приїжджають поліцейські, кажуть: «У вас тут музика грає». Ну звісно, музика грає, ми ж філармонія та й не посеред ночі «бумкаємо». Зараз ті, що викликали поліцію, уже заспокоїлися. У той же час у нас з’явилось багато прихильників серед жителів цієї вулиці.

– Як Ви ставитесь до ініціативи зробити цю вулицю пішохідною?

– Культурний простір з такою пішохідною вулицею був би дуже доречний для Чернігова. Рано чи пізно Святомиколаївська має стати своєрідним продовженням Серьожнікова, я в цьому впевнений.

ОБМІНЯЛИ ЗВУК НА БУДМАТЕРІАЛИ

– На чому філармонійному центру вдається заробляти і на скільки відсотків ви самі себе забезпечуєте?

– Філармонія – це дороге задоволення для будь-якої країни, якість ніколи дешевою не буває. А філармонійний центр, який, до речі, об’єднує дев’ять високопрофесійних колективів, і поготів. Для того аби набрати колективи, протягом мінімум 15 років треба навчати музикантів та артистів. Потім для колективу з 70–80 людей треба придбати інструменти, які є надзвичайно дорогими. Кожен поважаючий себе музикант не буде грати на абиякому інструменті. Якщо брати до уваги наш центр, то ми заробляємо лише 10 відсотків річного бюджету. Решта – це дотації з бюджетів різного рівня, зокрема з обласного бюджету, за що ми безмежно вдячні облдержадміністрації та облраді.

Ми працюємо, але піднімати вартість квитка заради ще кількох відсотків прибутку не хочемо. Так, квитки на чернігівський симфонічний оркестр у Європі – від 50 до 200 євро, але в нашій країні такі цінники нереальні. Ми ж тримаємо ціну на квитки на доступному рівні, адже ставимо перед собою більш соціально-духовну функцію, ніж бізнесову.

– Чому філармонійному центру майже не вдається заробляти на оренді своєї сцени, на відміну від драмтеатру та міського Палацу культури?

– Для цього є дві причини: економічна та матеріально-технічна. З точки зору економіки та бажаного прибутку на нашому майданчику найскладніше зібрати необхідну виконавцю виручку. У нас менше місць, ніж у драмтеатрі та Палаці культури, і тому організаторам концерту, орендуючи наше приміщення, задля отримання конкретної виручки треба буде робити дорожчі квитки.

З іншої ж сторони, присутній момент гіршого матеріально-технічного забезпечення. Звукова апаратура нам дісталася ще від президента Леоніда Кучми. Він її дарував Новгород-Сіверському музею, а ми обміняли її на гарний набір будматеріалів. Тоді їм це було потрібніше, як і нам ця апаратура. Сучасне світло беремо в оренду, бо не можемо собі дозволити його оновити.

– Апаратуру не можуть привезти самі артисти?

– Можуть, але це для них додаткове фінансове навантаження. Це раз. І абияка апаратура не дасть потрібного ефекту – це два. Наша зала спеціально побудована для гарного акустичного звучання живої музики без всіляких підсилювачів. Це одночасно наш плюс і мінус у сьогоднішніх реаліях.

– Минулого року будівлю філармонійного центру почали реставрувати. Усі заплановані роботи завершено?

– Ні, роботи ще вистачає. Ми в процесі реалізації всіх наших планів, хоча спочатку хотіли зробити лише фасад та поміняти вікна. Проте, як то кажуть, апетит приходить під час їжі.

– Що вже встигли зробити?

– Спочатку ми замінили вікна та двері, бо з них так свистіло, що іноді знімати верхній одяг не хотілося. Отримали гроші ще в грудні 2019 року і почали міняти вікна в перервах між новорічними виставами для дітей. Це був ще той екстрим. У результаті – оновили понад сотню вікон та дверей. А вже реставрація фасаду почалась 2020 року. Багато хто говорив, що занадто довго все це робиться. Але ті люди не розуміли, з яким об’ємом робіт ми зіткнулись під час реставрації, а не звичайного ремонту. Робітники зачищали кожну цеглинку вручну, бо при застосуванні якоїсь техніки цегла одразу руйнувалась.

– В яку суму обійшлася ця частина реставрації?

– За проєктно-кошторисною документацію в нас було 15,5 млн грн на вікна, двері та фасад. На тендері переміг підрядник з ціною 11,5 млн грн, і вже цим вдалося зекономити 4 млн. У процесі заміни вікон та реставрації фасаду ми почали розуміти, що ці роботи обійдуться у 8 млн. Тоді вирішили скорегувати проєкт та додати деякі види робіт. Зокрема, завдяки цьому корегуванню в нас буде змонтовано підсвітку будівлі по всьому периметру. Також за зекономлені гроші відремонтуємо дах, оновимо центральні та боковий тамбури. Окрім цього, у нас з’явиться новий паркан із сучасними воротами та нове покриття внутрішнього дворика. Тепер там буде посилена бруківка замість асфальту. Все це ми хочемо встигнути за поточний рік.

– На цьому зупинитесь чи є ще більш грандіозні плани?

– Нещодавно у нас побував міністр розвитку громад та територій Олексій Чернишов. Подивився на результат нашої реставрації і каже: «А далі щось плануєте робити?» Я йому показав наш інтер’єр та залу, яка дійсно вже давно потребує ремонту, і ми в черговий раз замовили корегування нашого проєкту. Туди ми додали ремонт головної зали (заміна крісел, механічної складової сцени, світло, звук, облаштування підйомника та місць для людей з інвалідністю), оновлення вентиляції та протипожежної системи. За кошти Державного фонду регіонального розвитку та обласного бюджету, у співфінансуванні 90 на 10 відсотків. Роботи ще чимало. Моє головне завдання як керівника – привести наш матеріально-технічний рівень у відповідність до рівня професійності наших творчих колективів. Якщо в цьому буде гармонія, то ми на правильному шляху.

Денис Шапошников,
спеціально для газети "Сім днів" (№8, 25 лютого 2021 р.)